(no subject)
Dec. 2nd, 2025 01:32 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
sestra_kerryСнова Надя Сухорукова и снова про Мариуполь:
На "русофобном языке", ага.
Но вот это стоит перевода на блэкспич:
"...есть люди, которых невозможно превратить в существ ни при каких обстоятельствах. И если ты оказываешься с ними рядом, то ты обязательно останешься человеком. Потому что, как обнаружилось опытным путем, именно эти люди не дают тебе упасть в бездну страха и слабости."
"Жодних особливих стосунків з Богом у нас не було. Ми просто дуже хотіли вижити. Усі. І ті, хто загинув, теж про це мріяли.
Ті, кого розірвало вибуховою хвилею, хто згорів у полум'ї, помер від хвороб, голоду чи ран, задихнувся під бетонними плитами, вони теж хотіли вижити.
Але чомусь вижили ми. І ми не маємо глобальних планів на подальше життя. Ми не вибрані. Ми вижили випадково. Попри вік, здоров'є, логіку. Не найдобріші чи сміливіші. Не найкрасивіші чи найрозумніші.
Просто так вийшло. Випадково розминулись зі смертю. Вона цілилася, підбиралася, а ми переходили з місця на місце. Ми перебігали з одного двору до іншого, міняли підвали, рухалися різними дорогами, йшли дзвонити на сходи чужого будинку.
Смерть ловила нас, а ми ловили примарний зв'язок. російській льотчик, артилерист, мінометник чи танкіст вдарили не точно.
Або нам пощастило. Смерть пройшла повз. Вона зачепила по дотичній, як снаряд по фасаду нашої дев'ятиповерхівки.
***
У суботу в мене брали інтерв'ю для польсько-українського видання. Дуже добре професійне інтерв'ю. Ми говорили про Маріуполь. Про те, як там удалося вижити.
Чудова журналістка сказала, що вона вважає людей, які вижили у Маріуполі – супер людьми.
Я відповіла, що це не так. Наше виживання – це випадковість. Хоча, напевно, кожен, хто тоді був усередині міста, по-різному сприймав сенс життя на той момент.
Хтось хотів особисто вижити, хтось хотів допомогти вижити іншим, а хтось намагався знайти зиск навіть тоді, коли смерть дихає в потилицю.
Тоді у Маріуполі я зрозуміла дві головні речі.
По-перше, для того, щоб змінити людину і перетворити її на істоту, не потрібно багато часу.
Достатньо двох тижнів під бомбардуваннями та обстрілами у підвалах. Без можливості виходити назовні та без можливості керувати хоч чимось у своєму житті.
А по-друге я зрозуміла, що є люди, яких неможливо перетворити на істот за жодних обставин.
І якщо ти опиняєшся поруч із такими людьми, то ти обов'язково залишишся людиною. Тому що, як з'ясувалося досвідченим шляхом, саме ці люди не дають тобі впасти в безодню страху та слабкості.
Мені пощастило із такими людьми у Маріуполі. Але не всі з них вижили. На жаль."
На "русофобном языке", ага.
Но вот это стоит перевода на блэкспич:
"...есть люди, которых невозможно превратить в существ ни при каких обстоятельствах. И если ты оказываешься с ними рядом, то ты обязательно останешься человеком. Потому что, как обнаружилось опытным путем, именно эти люди не дают тебе упасть в бездну страха и слабости."
"Жодних особливих стосунків з Богом у нас не було. Ми просто дуже хотіли вижити. Усі. І ті, хто загинув, теж про це мріяли.
Ті, кого розірвало вибуховою хвилею, хто згорів у полум'ї, помер від хвороб, голоду чи ран, задихнувся під бетонними плитами, вони теж хотіли вижити.
Але чомусь вижили ми. І ми не маємо глобальних планів на подальше життя. Ми не вибрані. Ми вижили випадково. Попри вік, здоров'є, логіку. Не найдобріші чи сміливіші. Не найкрасивіші чи найрозумніші.
Просто так вийшло. Випадково розминулись зі смертю. Вона цілилася, підбиралася, а ми переходили з місця на місце. Ми перебігали з одного двору до іншого, міняли підвали, рухалися різними дорогами, йшли дзвонити на сходи чужого будинку.
Смерть ловила нас, а ми ловили примарний зв'язок. російській льотчик, артилерист, мінометник чи танкіст вдарили не точно.
Або нам пощастило. Смерть пройшла повз. Вона зачепила по дотичній, як снаряд по фасаду нашої дев'ятиповерхівки.
***
У суботу в мене брали інтерв'ю для польсько-українського видання. Дуже добре професійне інтерв'ю. Ми говорили про Маріуполь. Про те, як там удалося вижити.
Чудова журналістка сказала, що вона вважає людей, які вижили у Маріуполі – супер людьми.
Я відповіла, що це не так. Наше виживання – це випадковість. Хоча, напевно, кожен, хто тоді був усередині міста, по-різному сприймав сенс життя на той момент.
Хтось хотів особисто вижити, хтось хотів допомогти вижити іншим, а хтось намагався знайти зиск навіть тоді, коли смерть дихає в потилицю.
Тоді у Маріуполі я зрозуміла дві головні речі.
По-перше, для того, щоб змінити людину і перетворити її на істоту, не потрібно багато часу.
Достатньо двох тижнів під бомбардуваннями та обстрілами у підвалах. Без можливості виходити назовні та без можливості керувати хоч чимось у своєму житті.
А по-друге я зрозуміла, що є люди, яких неможливо перетворити на істот за жодних обставин.
І якщо ти опиняєшся поруч із такими людьми, то ти обов'язково залишишся людиною. Тому що, як з'ясувалося досвідченим шляхом, саме ці люди не дають тобі впасти в безодню страху та слабкості.
Мені пощастило із такими людьми у Маріуполі. Але не всі з них вижили. На жаль."
