(no subject)
Jan. 2nd, 2026 06:29 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
sestra_kerryНадя Сухорукова про эвакуацию из Мариуполя.
Під моїм постом про Маріуполь жінка написала: "Люди, а чому ж ви не тікали звідти?"
І я, в повному ауті: "А що ви хіба нічого не чули про Маріуполь? Про те, що він був у оточенні, у блокаді?"
Це було для мене питання року.
Про всяк випадок, якщо хтось не знає чи забув, то я нагадаю, що тікати з Маріуполя було дуже непросто через бомбування в режимі нон стоп, росіян зі зброєю різних калібрів навколо і всередині міста, постійних обстрілів машин з людьми, які робили відчайдушні спроби врятуватися та виїхати.
І ще через психологічний тиск, який росіяни теж успішно застосовували. Вони загнали Маріуполь у підвали без їжі, води, тепла, електрики, зв'язку та мінімального шансу вижити і постійно обстрілювали.
Я виїхала випадково. Це сталося завдяки мужності інших людей. Свої почуття, які я відчувала у Маріуполі, я описала у своїй книзі. На жаль, там я дуже боялася і не була сміливою. Я була боягузом. Але мовчазним боягузом, без зовнішніх ознак паніки. Боягузом, який записує та запам'ятовує кожну деталь.
***
Останні дні у Маріуполі бачила, як збираються інші. Вони намагалися поїхати. Я думала: "Навіщо? Куди? Не доїдуть".
Моя подруга казала: "Хай краще нас уб'ють у дорозі, ніж тут". Мені було байдуже, де уб'ють мене.
Я дивилася довкола, наче це було кіно. Страшне та нескінченне. Здавалося, мене вже вбили. Бачила себе, як чужу, збоку.
Стискалася від обстрілів у крижану грудку і лягала спати на старий і, мабуть, страшенно брудний матрац. У підвалі було темно і не можна було роздивитися бруд.
Війна реготала з усіх моїх заморочок у митному житті. Вона плювалася кулеметними чергами, свистіла мінами, вухала важкими снарядами.
Я відчувала себе сміливою та відважною. Тому що більше нічого не боялася, окрім авіаудару.
Я лежала в підвалі на чужому брудному ліжку, їла з однієї тарілки зі знайомими, сусідами та всіма, хто поїв переді мною.
Я милася лише однією склянкою зі старою дощовою водою, і забула, як виглядають стерильні серветки. І нестерильні також.
Я більше не переживала з приводу шлункових інфекцій і мої руки при денному світлі були чорно-сірими, наче я постійно копирсалася в землі.
Я ходила в одному спортивному костюмі три тижні і навіть спала в ньому, щоб не було холодно. Потім одягла чоботи та пуховик і більше не знімала. У березні вдарили сильні морози.
Вперше, коли зняла шапку, боялася, що моє волосся просто вилізе. Воно було схоже на тоненьку склеєну вермішель.
Я тоді пішла мити голову крижаною водою. Ми набрали її з жолоба, коли йшов дощ. Вода була змішана зі снігом та брудом.
Якийсь час я гордо ходила без шапки і на мене косо дивилися: "Ти якою водою мила голову? Не питною?" За кілька днів вся вода стала питною.
Дощову та снігову кип'ятили на багатті та пили.
Я була схожа на зламану іграшку. Сиділа на стільці біля входу в підвал і дивилася в темряву. Я, взагалі, могла не дивитись нікуди. Скрізь було темно. І вдень, і вночі. Сутінки і морок, ніби зжирали місто.
Я так і запам'ятала блокадний Маріуполь – чорний та обвуглений. Він освітлювався лише пожежами. На них ніхто не реагував. Горіло завжди поряд. Ми не знали, що з цим робити. В нас не було води. Ми стояли і дивилися, як вигоряє цілий під'їзд будинку навпроти.
Якось у Поліни, доньки людей, що рятували нас у своєму будинку, піднялася температура, потім сильно боліло горло і, на завершення, почався стоматит.
Лікарів серед нас не було, ліків, майже, теж.
Мама дівчинки входила до спільної кімнати і благала: "Будь ласка, ніхто більше не хворійте. Таблеток вистачить тільки на одного".
Ми всі пили із спільних чашок та їли із спільних тарілок. Але більше ніхто не захворів. Поліна все взяла на себе. Кілька днів вона тинялася з високою температурою. Навколо бомбили дедалі сильніше, а їй лікували стоматит.
Ми бігали з мамою до нашої дев'ятиповерхівки, щоб знайти в аптечці якусь червону мазь. Вона чомусь у мами була.
Температура у Поліни не падала і їй ставало гірше. Вона майже нічого не їла, не могла говорити, її нудило.
Я тоді думала, а якби в когось із нас трапився б апендицит чи серцевий напад? Чи поранення? Тоді що?
Поліна виходила з підвалу та сідала до нас на ліжко. Вона дуже сильно переживала через бомбардування.
Я підозрювала, що її хвороба – це бунт організму проти війни. Дванадцятирічна дівчинка так висловлювала свій протест.
Через три дні Поліна одужала. Точніше, всі забули про її хворобу. У дах будинку де ми ховалися прилетів снаряд. Ми втекли звідти до підвалу дев'ятиповерхівки.
Наступного разу я побачила Поліну, коли ми в одній машині виїжджали з Маріуполя.
Вона щиро і по-дитячому молилася разом зі своєю мамою Наталкою. Мати й донька просили боженьку дуетом, щоб він допомог виїхати і нас не вбили.
Їхня молитва дивом дійшла до адресата. Ми проїхали жахливий шлях, але залишилися живими.
Як так вийшло я не знаю.
Під моїм постом про Маріуполь жінка написала: "Люди, а чому ж ви не тікали звідти?"
І я, в повному ауті: "А що ви хіба нічого не чули про Маріуполь? Про те, що він був у оточенні, у блокаді?"
Це було для мене питання року.
Про всяк випадок, якщо хтось не знає чи забув, то я нагадаю, що тікати з Маріуполя було дуже непросто через бомбування в режимі нон стоп, росіян зі зброєю різних калібрів навколо і всередині міста, постійних обстрілів машин з людьми, які робили відчайдушні спроби врятуватися та виїхати.
І ще через психологічний тиск, який росіяни теж успішно застосовували. Вони загнали Маріуполь у підвали без їжі, води, тепла, електрики, зв'язку та мінімального шансу вижити і постійно обстрілювали.
Я виїхала випадково. Це сталося завдяки мужності інших людей. Свої почуття, які я відчувала у Маріуполі, я описала у своїй книзі. На жаль, там я дуже боялася і не була сміливою. Я була боягузом. Але мовчазним боягузом, без зовнішніх ознак паніки. Боягузом, який записує та запам'ятовує кожну деталь.
***
Останні дні у Маріуполі бачила, як збираються інші. Вони намагалися поїхати. Я думала: "Навіщо? Куди? Не доїдуть".
Моя подруга казала: "Хай краще нас уб'ють у дорозі, ніж тут". Мені було байдуже, де уб'ють мене.
Я дивилася довкола, наче це було кіно. Страшне та нескінченне. Здавалося, мене вже вбили. Бачила себе, як чужу, збоку.
Стискалася від обстрілів у крижану грудку і лягала спати на старий і, мабуть, страшенно брудний матрац. У підвалі було темно і не можна було роздивитися бруд.
Війна реготала з усіх моїх заморочок у митному житті. Вона плювалася кулеметними чергами, свистіла мінами, вухала важкими снарядами.
Я відчувала себе сміливою та відважною. Тому що більше нічого не боялася, окрім авіаудару.
Я лежала в підвалі на чужому брудному ліжку, їла з однієї тарілки зі знайомими, сусідами та всіма, хто поїв переді мною.
Я милася лише однією склянкою зі старою дощовою водою, і забула, як виглядають стерильні серветки. І нестерильні також.
Я більше не переживала з приводу шлункових інфекцій і мої руки при денному світлі були чорно-сірими, наче я постійно копирсалася в землі.
Я ходила в одному спортивному костюмі три тижні і навіть спала в ньому, щоб не було холодно. Потім одягла чоботи та пуховик і більше не знімала. У березні вдарили сильні морози.
Вперше, коли зняла шапку, боялася, що моє волосся просто вилізе. Воно було схоже на тоненьку склеєну вермішель.
Я тоді пішла мити голову крижаною водою. Ми набрали її з жолоба, коли йшов дощ. Вода була змішана зі снігом та брудом.
Якийсь час я гордо ходила без шапки і на мене косо дивилися: "Ти якою водою мила голову? Не питною?" За кілька днів вся вода стала питною.
Дощову та снігову кип'ятили на багатті та пили.
Я була схожа на зламану іграшку. Сиділа на стільці біля входу в підвал і дивилася в темряву. Я, взагалі, могла не дивитись нікуди. Скрізь було темно. І вдень, і вночі. Сутінки і морок, ніби зжирали місто.
Я так і запам'ятала блокадний Маріуполь – чорний та обвуглений. Він освітлювався лише пожежами. На них ніхто не реагував. Горіло завжди поряд. Ми не знали, що з цим робити. В нас не було води. Ми стояли і дивилися, як вигоряє цілий під'їзд будинку навпроти.
Якось у Поліни, доньки людей, що рятували нас у своєму будинку, піднялася температура, потім сильно боліло горло і, на завершення, почався стоматит.
Лікарів серед нас не було, ліків, майже, теж.
Мама дівчинки входила до спільної кімнати і благала: "Будь ласка, ніхто більше не хворійте. Таблеток вистачить тільки на одного".
Ми всі пили із спільних чашок та їли із спільних тарілок. Але більше ніхто не захворів. Поліна все взяла на себе. Кілька днів вона тинялася з високою температурою. Навколо бомбили дедалі сильніше, а їй лікували стоматит.
Ми бігали з мамою до нашої дев'ятиповерхівки, щоб знайти в аптечці якусь червону мазь. Вона чомусь у мами була.
Температура у Поліни не падала і їй ставало гірше. Вона майже нічого не їла, не могла говорити, її нудило.
Я тоді думала, а якби в когось із нас трапився б апендицит чи серцевий напад? Чи поранення? Тоді що?
Поліна виходила з підвалу та сідала до нас на ліжко. Вона дуже сильно переживала через бомбардування.
Я підозрювала, що її хвороба – це бунт організму проти війни. Дванадцятирічна дівчинка так висловлювала свій протест.
Через три дні Поліна одужала. Точніше, всі забули про її хворобу. У дах будинку де ми ховалися прилетів снаряд. Ми втекли звідти до підвалу дев'ятиповерхівки.
Наступного разу я побачила Поліну, коли ми в одній машині виїжджали з Маріуполя.
Вона щиро і по-дитячому молилася разом зі своєю мамою Наталкою. Мати й донька просили боженьку дуетом, щоб він допомог виїхати і нас не вбили.
Їхня молитва дивом дійшла до адресата. Ми проїхали жахливий шлях, але залишилися живими.
Як так вийшло я не знаю.
